10 років боїв за Іловайськ – трагедії та незламності українських воїнів
За травень–серпень 2014 року українські підрозділи провели більше 40 операцій – звільнили дві третини окупованих територій, понад 100 населених пунктів Донецької та Луганської областей. Сили АТО поступово брали ситуацію під контроль, локалізували деякі угруповання, звужували кільце ізоляції, віддаляли його від державного кордону. З’явилася можливість блокувати російських окупантів у районах Донецька, Макіївки, Горлівки, Луганська і розділити їх на окремі осередки і створити передумови для успішного завершення збройного конфлікту на Сході України.
З 11 серпня 2014 року Штаб АТО планував операцію з розгрому основних сил незаконних збройних формувань “ДНР” і “ЛНР” у містах Єнакієвому, Горлівці, Первомайську, Стаханові та завершити зачистку Іловайська Донецької області від терористів і взяти його під контроль. Це дало б змогу блокувати незаконні озброєні підрозділи у Донецьку із півдня та сприяло б просуванню сил АТО для звільнення Донецька.
Відтак Іловайськ був стратегічно важливим містом Донбасу. Боротьба за нього тривала від початку серпня 2014 року паралельно зі штурмом Савур – Могили, Антрацита і Красного Луча (тепер – Хрустальний).
Перший наступ на Іловайськ здійснили підрозділи ЗСУ разом із добровольчими батальйонами, зокрема підрозділами МВС Дніпро-1, Шахтарськ, Азов, Миротворець, Херсон, Світязь, Івано-Франківськ та батальйон Донбас Нацгвардії України 6 – 7 серпня. За 3 дні добровольчі батальйони «Азов», «Донбас» і «Шахтарськ» за підтримки підрозділів 51-ої ОМБр і 40-го БТрО знову пішли на штурм. І попри його невдалий результат вони все-таки змогли виставити навколо міста 4 блокпости (фактично взявши Іловайськ в напів оточення і створивши сприятливі умови для подальших активних дій) та утримувати їх до кінця серпня.
18 серпня українські силовики увійшли в Іловайськ. Їм вдалося взяти під контроль більшу частину міста. Але утримувати позиції було надзвичайно складно через шквальний мінометний і артилерійський вогонь армії РФ із систем “Град”, “Смерч”, “Ураган”. Зрештою, усвідомивши, що плани захоплення українських земель руйнуються, керівництво РФ вдалося до введення регулярних військ на територію східної України.
За матеріалами Генеральної прокуратури України з розслідування Іловайської трагедії, у ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше вторгнення ЗС РФ дев’ятьма батальйонно–тактичними групами: 3500 осіб 5 ПТРК, які увійшли на адміністративну територію України в районі населених пунктів Побєда – Берестове Старобешівського району Донецької області, з подальшим маршем у район Іловайська. На російській військовій техніці завчасно зняли або замаскували тактичні знаки та нанесли розпізнавальні позначки українських підрозділів.
До 28 серпня 2014 року російські регулярні війська та бойовики оточили угруповання сил АТО (війська сектору “Б” та батальйони МВС України “Дніпро-1”, “Миротворець”, “Світязь”, “Херсон”, “Івано-Франківськ”, Нацгвардії “Донбас”). Українське командування розраховувало деблокувати їх за допомогою резервів сил АТО. Але призначені для цього підрозділи були укомплектовані переважно з нещодавно мобілізованих бійців без належної підготовки.
Після переговорів російське військове командування надало гарантії безпечного виходу українських сил з оточеного Іловайська. Рух двох колон розпочався 29 серпня. Однак росіяни порушили домовленості – розстріляли із засідок наші колони. Унаслідок підступності окупанта українська армія втратила загиблими 366 воїнів, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні. Вторгнення російських військ та іловайська трагедія змусили українську сторону погодитися на умови перемир’я за крок до перемоги над окупантами. Тож 5 вересня було підписано Мінську тристоронню угоду (так званий Мінський протокол).
Спогади учасників боїв за Іловайськ
Із книги “Дівчата зрізають коси”: “...нас чомусь відправили в Іловайськ. Усе якось одразу пішло косо-криво. До цього жодного разу такого не було. Пробивалися колеса, ламались машини, хтось труївся, хтось запізнювався… Ми зайшли в Іловайськ 18-го ввечері. Там була зведена рота під командуванням “Апіса”, перша штурмова розміщувалась. Я мала там пробути буквально добу, але затрималась на 12.
В Іловайську дуже прямі вулиці. Вони проглядаються ідеально. Семен дав наказ зайняти школу за пішохідним мостом у місті й закріпитись там. А ми почали шукати дорогу, якою могла б зайти техніка з правого боку Іловайська. Було нас тоді дванадцятеро. Дивлюся – їде “дев’ятка” “Нива”, з кулеметами, автоматами. Ми стоїмо і дивимось, хто це такі… Проїжджають повз, дивляться на нас, ми – на них.
Я ще дверцята зачиняю, щоб вони проїхали, один з них киває, мовляв, дякую. А потім бачу, а на їхній машині написано «Оплот», я навіть не зорієнтувалась, що це… Передаємо по радєйці: “якийсь «Оплот» проїхав”. А у відповідь – мати: це ж вороги! Отаке там було – повна плутанина і хаос. Наступної ночі – жахливий обстріл. Запустили ліхтарі, й було світло як удень, – такого не забудеш. І почалося – “гради”, міномети… А потім стало відомо – вихід з Іловайська неможливий...
День Незалежності запам’ятали надовго – це був страшний обстріл. Ми вже розуміли, що ми оточені, й прийшов відчай. І ми кричали пісні. 27-го числа була спроба прориву. Обговорювались можливі шляхи відходу – через Моспіно, Харцизьк.
28 серпня оголосили режим тиші. А вранці почався вихід колони. Було страшно. Це була дорога на Грабське, пряма. Спалені машини стояли на шляху. Ми проїхали повз бійців 93-ї бригади, – вони мали нас замикати. До Многопілля ми взагалі їхали спокійно, вже розслабились, думали, що все закінчилося – постійні обстріли, смерті… Ми, наївні, тоді вирішили, що все позаду.
Агрономічне проїхали. Там “Миротворець” і “Дніпро-1” стояли. Ми зустріли військове керівництво, вони саме вели переговори з росіянами – на яких умовах нам дають коридор…
“Філін” передбачав, що можуть бути проблеми в районі Старобешева – там були неконтрольовані райони, і там могли бути росіяни. До нас уже дійшли чутки, що ми маємо справу не з сєпарами і козачками, а з регулярною російською армією.
Потім була команда “по машинах”. Ми вирушили в бік Красносільського – і тоді почався перший мінометний обстріл. Потім знову: “Колона! Рух!”. Маяв білий прапор. Колона розтяглась і ми рушили. І тут по нас відкрили вогонь, і почався просто розстріл колони. “Зелений коридор” перетворився на коридор смерті. Ця дорога була в них добре пристріляна, тож кожен постріл був прицільним.
Ми просто не могли повірити очам. Справа техніка горіла – повалив дим, з’явився шанс проскочити. Ми влетіли в кукурудзу якусь. Випали з машини, почався бій. Незрозуміло, хто де – де наш, де чужий, на зв’язок ніхто не виходить. Крім нас були ж інші батальйони, ЗСУ – як розібратися, де свої, а де ворог? Незрозуміло, хто по кому працює. Танки показалися. По них “Брест” і “Усач” почали працювати – і підбили.
До нас під’їжджає танк із білим прапором – ми думаємо, що він з миром. А виявляється, вони брати нас прийшли. Наші пішли на переговори. І тут – постріл з танка. “Танкіст” мертвий, “Апіс” пошкодив руку, Алінку – уламком, у мене – контузія і поранення. Далі я майже нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що мене кудись несли, що намагалася подзвонити мамі… Прийшла до тями в погребі – темно. Вирішила, що я померла. Потім нам довелося вийти, і нас узяли в полон. В мене є шрам, давнішній уже, на пальці. Мене прийняли за снайпера і хотіли розстріляти. Але потім хтось сказав, мовляв, вона і так скоро помре, не треба.
Багато хлопців тоді забрали у полон. Після того і батальйон “Донбас” розділився. Частина залишилася, частина – серед них і я – пішла за “Філіном”. Іловайськ розділив життя на «до» і «після». Так, як було «до», вже ніколи не буде. Ці картинки постійно зринають у пам’яті, й від них неможливо сховатися”.
Людмила Калініна “Строітєль”, – 46-й штурмовий батальйон “Донбас ЗСУ”
Із книги “Без ротації”. “А потім був Іловайськ. Від смерті нас тоді врятувала 90-річна місцева жителька, у квартирі якої ми переховувалися… Коли ми зайшли в місто, у мене було шосте чуття, що щось станеться… І буквально за 15 хвилин почався обстріл. Ми йшли у хвості колони, прикривали. Я почув чергу – повертаюсь Тарас [Костанчук - авт.] лжить. Я до нього. Підняв. Бачу, що живий – і в цей момент мені в ногу потрапляє куля. Я з Тарасом дострибав на одній нозі до будинку, почав гукати про допомогу, але вже ніхто не чув – всі відійшли. Поряд був під’їзд, ми заскочили туди. Діяли на автоматі. Я на адреналіні болю майже не відчував. Почали шукати квартиру, ввалились туди і впали на підлогу. Коли обстріли спинились у коридор вийшла Клавдія Іванівна. Їй тоді було 90 років і вона не мала сил спускатися, ховалася у ванній кімнаті. У часи Другої світової була санітаркою, тож взялася перев’язувати наші рани.
Скоро зрозуміли, що ми в оточенні. Треба було вибратися з Іловайська. Вирішили їхати до мене в Макіївку. Їхали по одному. На блок-посту між Іловайськом і Макіїівкою я чую: “Євгєній Міхайловіч, виходітє із машини”. У мене все похололо. Сперся на машину і питаю: “Єсть проблєми?” А він дивиться у паспорт і питає: “А что ето ви із Владівастока, а паспорт украінскій?”. “Ну я роділля там, потом пєрєєхалі”. А він мені: “Ну прівєт, зємєля! Бил би другой дєнь, то я б тєбя забрал на подвал. а так єдь”
Євген Нікітченко “Нікітос”, батальйон “Донбас”, 4–та бригада швидкого реагування НГУ імені Героя України Сергія Михальчука
“Головна проблема Іловайська, на мою думку, – незлагодженість між підрозділами. Я був там з 10 по 22 серпня. Ніхто не знав, що роблять інші
підрозділи, і що робити їм. Перед тим, як ми туди їхали, нам казали, що що там десь із сімдесят “ополченців”, яких треба вибити. І ми за добу повернемося назад.
Приїхали, а нам військові кажуть: “Ви що! Там такий укріпрайон!” А тим часом нам розповідають, що все чудово, що оточення не буде” Сергій Малиш “Малиш”, батальйон спеціального призначення “Азов”, полк патрульної служби поліції особливого призначення “Київ”
З показань потерпілого військовослужбовця ЗС України Ш., який безпосередньо виходив з оточення (за матеріалами розслідування Іловайської
трагедії Генеральною прокуратурою України): “Наша колона слідувала по раніше узгодженому маршруту. Одночасно з цим, неподалік околиці с. Чумаки ми потрапили у засідку та були розстріляні з декількох БМП та танків, крім цього, по колоні вівся потужний артилерійський вогонь, у тому числі з мінометів та АГС-ів. Указаний розстріл супроводжувався постійним вогнем зі стрілецької зброї.
Намагаючись покинути зону обстрілу, частина колони в хаотичному порядку розпочала рух у зворотному напрямку та направилась до населеного пункту Новокатеринівка, але потрапила до другої засідки та була обстріляні зі стрілецької зброї, ПТУРів та великокаліберних кулеметів.
У подальшому, проводячи розвідку я разом з іншим військовослужбовцем потрапив у полон до військовослужбовців ЗС РФ, які передали нас представникам підрозділу «Козачий союз області війська Донського» терористичної організації «ДНР», де вже знаходився в полоні Ф. Останній розповідав, що він особисто бачив, як бойовик з позивним «Батя», у зв’язку з тим, що йому не вдалось обміняти когось зі своїх родичів, прострелив одному з допитуваних ногу”.
