Тамара Пивоварова: життя навчило нічого не планувати, тож живемо сьогодні і дякуємо за те, що маємо

Дата: 17.08.2022 13:22

Кількість переглядів: 219

Фото без опису

Продовжуємо розповіді про людей, які через російське воєнне вторгнення змушені були покинути свої місця проживання та евакуювалися до Зіньківської громади. Однією із таких стала багатодітна родина Тамари та Віталія Пивоварових.

Подружжя виховує 13-річну доньку Євгенію, двох синів – 13-річного Дениса та 9-річного Григорія. До початку війни родина проживала у селі Мерло Богодухівського району Харківської області. Мали затишний будинок та грядку, мріяли, будували плани на майбутнє, але 24 лютого цього року перевернуло «з ніг на голову» їх безтурботне життя.

Вранці до мене зателефонувала мама, яка сповістила про початок війни. Не повіривши її словам, я продовжувала збирати дітей до школи. Потім пролунав дзвінок від учительки зі школи, яка повідомила, що дітям до школи не йти, заняття відмінено. Ми поспіхом відвезли дітей до свекрухи, а самі поїхали на роботу. Ми з чоловіком працювали на сироварні. Дорогою на роботу нам довелося побачити небачене й повірити в те, у що мозок категорично відмовлявся вірити: колони машин, танків, у небі десятки літаків, - зі сльозами на очах пригадує пані Тамара.

Місяць родина жила у матері Віталія, адже були впевнені, що там – безпечніше. Як виявилося, там коїлося ще гірше. Подружжя Пивоварових розповідає, що бувало й таке, коли доводилося сидіти в погребі з 23:00 до 05:00 год.

Спали одягненими, а інколи й взутими. З чоловіком вели свою «службу»: годину спала я, годину – він. Але навіть вночі, сидячи в холодному, сирому погребі, ми продовжували жартувати, не падали духом, трималися заради дітей. Згодом облаштували погреб: зробили лавочки, вкрили підлогу соломою, поставили електроплиту, щоб дітям було тепло, - розповідає Тамара Валеріївна.

Згодом родина повернулася додому – у Мерло, адже з розповідей знайомих дізналися, що там нібито тиша. Помилялися… Вибухи, сторонні звуки, постріли… - все тривало. Тамара й Віталій продовжували працювати на сироварні, залишаючи дітей вдома. Але страх за життя найдорожчих ні на мить не давав спокою материнському та батьківському серцям.

У п’ятницю, 22 квітня, зателефонувала заплакана донька, яка сказала: «Мамо, коїться страшне, гуде, стріляють…» Тієї ж хвилини, порадившись із чоловіком, ми одноголосно прийняли рішення кидати все і тікати до дітей. Вдома був жах – неможливо було знаходитись ні в будинку, ні в дворі, ні в погребі. Вибухи були наскільки потужними, що все в будинку «підстрибувало». Було страшно… хвилювалися не за себе – за дітей, - говорить Тамара.

Того ж дня Пивоварови прийняли рішення евакуації та розпочали пошуки прихистку. Розповідають, що спочатку за порадою брата Тамари планували тікати до Кременчука, потім розглядали варіанти евакуації до Диканської чи Кобиляцької громад, але всі пошуки були марними. Сестра Тамари їхала до Австрії і кликала її з дітьми разом із собою, але жінка категорично відмовилася, адже за будь-яких обставин вирішила залишатися вдома, в Україні.

Гортаючи Facebook, ми натрапили на сторінку Зіньківської міської ради. Зателефонували на вказаний номер «гарячої» телефонної лінії. Слухавку взяв охоронець Сергій. Чітко пам’ятаю, що на годиннику була 22-га година. Ми запитали, до кого можна звернутися з приводу прихистку на території Зіньківської громади. Сергій дав номер телефону Віктора Півня. Відразу ми зателефонували до Віктора Івановича, який відповів на перших секундах. Його слова: «Негайно тікайте! Місце для вас обов’язково знайдемо. Чекаємо» розчулили нас. Нашій радості не було меж. Ми їдемо туди, де нас чекають. Вночі, 24 квітня, відразу після розмови з Віктором Івановичем, ми почали негайно збирати речі. О 8 ранку 25 квітня ми виїхали. У Зінькові того ж дня нас радо зустрів Віктор Іванович і відвіз нас у Бобрівницький дитячий садок на поселення, - розповідає подружжя переселенців.

У Бобрівницькому дитячому садку родина Пивоварових прожила 3 місяці. Тамару внутрішньо переміщені особи, які мешкали там також, з перших днів обрали старостою. З теплом і вдячністю родина розповідає про життя у дитячому садку. Разом із іншими вимушеними переселенцями жінки посадили невелику грядку, білили дерева, а чоловіки – займалися чоловічою роботою. Але розуміючи, що цієї зими повернутися додому не вдасться, подружжя прийняло рішення орендувати або придбати будинок.

Спочатку ми знайшли один будиночок, але, на жаль, не склалося – племінник господаря вирішив повернутися до села із намірами оселитися. Чесно, був розпач. Але, завдяки підтримці Інни Явтушенко, працівниці Бобрівницького дитячого садка, нам вдалося знайти помешкання у Великій Павлівці. На жаль, коштів, аби придбати будинок, у нас не було. Тож за порадою знайомої я написала у зіньківську групу в мережі Facebook з проханням посильно допомогти коштами. На жаль, від негативу, що вилився у адресу моєї родини після опублікованого оголошення, руки опустилися, був відчай. Проте, як виявляється, світ – не без добрих людей. Увечері, у мессенджер мені прийшло смс-повідомлення від Наталки Панченко: «Добрий день! Прочитала у зіньківській групі, що ви збираєте гроші на будинок. Я родом із Тарасівки, але вже давно живу у Варшаві. Хочу вам допомогти…» Власне кажучи, хто ця жінка я не знала, - зізнається Тамара Пивоварова.

Наталка Панченко – польсько-українська громадська активістка, правозахисниця, лідерка української діаспори в Польщі. Саме вона допомогла родині переселенців за тиждень зібрати необхідну суму коштів для придбання будинку.

Не вистачить слів, щоб описати ту радість, яку ми відчували. Найперше, що ми зробили, це дізналися адресу, де проживають батьки нашої рятівниці. Тож із квітами і подарунком ми відвідали маму Наталочки. Подякували їй за доньку, за те добро, що вона зробила для нашої родини. Проте, дуже хочеться подякувати Наталці особисто, тож вірю, що у майбутньому нам це обов’язково вдасться, - переконана пані Тамара.

Наразі багатодітна родина проживає у власному будинку у Великій Павлівці, облаштовують своє помешкання. Уже мають невелике господарство: трьох поросят, теличку та бичка. Мріють найближчим часом придбати декількох в’єтнамських поросят та птицю. Віталій – поціновувач машин, тож на подвір’ї вже знаходяться декілька авто, два мотоцикли та міні-трактор, змайстрований господарем власноруч. Тамара робить заготовки на зиму: консервує огірки та помідори, які родині приносять жителі Бобрівника та місцеві. Господиня розповідає, що з такими людьми, як у Зіньківській громаді, нічого не страшно, адже тут у біді не залишать. Діти освоїлись, знайшли товаришів, залюбки їздять у Бобрівник, весело та безтурботно проводять дозвілля.

Переконавшись, що діти та дружина у безпеці, Віталій подав заяву до вступу в ряди Збройних Сил України, адже, як усі, мріє про спокій і мир в Україні

Якби була можливість, щоб моя мама приїхала до нас і залишилася із дітьми, то я пішла б на війну разом зі своїм чоловіком, адже ми з ним – нерозлучні: завжди і всюди разом, - ділиться Тамара.