Герої живуть серед нас
Напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших країн житель Зінькова Василь Трихліб отримав відзнаку Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «За звитягу».
Про свій бойовий шлях Василь Васильович розповідає, часто замислюючись, обережно ділиться власною історією, пережитою в молоді роки.
1981-го, коли йому виповнилося 18 років, зіньківця призвали на службу в армію.
– Дуже хотів служити, адже мріяв набратися досвіду, змужніти, отримати нові знання. Тому добре фізично готувався, – говорить чоловік. Трохи більше місяця він був у Полтаві, потім забрали в Ташкент (Узбекистан), а тоді направили в Пяндж (Таджикистан), у прикордонні війська, де проходив «курс молодого бійця».
– Я тут стер перші чоботи, – жартує Василь Трихліб.
Два з половиною місяці в школі сержантського складу молодий воїн разом з іншими призовниками навчався з кінологами та собаками шукати міни. У цій школі отримав і перший бойовий досвід.
– Нашу школу обстріляли на нашій же території, – згадує Василь Васильович.
Після навчання зіньківця перевели на службу на резервну заставу, завданням якої було супроводжувати колони з вантажами – продуктами харчування або зброєю.
– Саме тут тоді я відчув себе солдатом, не розуміючи повною мірою, що йду на війну. Я просто думав, що йду визволяти афганців із війни, – говорить чоловік. – Шлях, на якому ми з побратимами охороняли колони, пролягав до Кабула. На цій дорозі автотранспортні колони часто потрапляли під обстріли. Бронетранспортер ми втрачали двічі, були в засадах, під серйозними обстрілами. Найжахливішою була смерть товаришів. Я не міг збагнути, як це так: учора тільки розмовляв зі своїм товаришем, разом їли, сміялися, мріяли. А сьогодні його вбили. Більше вже ніколи він не буде говорити й сміятися. Після цього виникало розуміння, що це війна. Іще ж і географічні умови – нестача води та гарячий пісок навкруги або гори, у яких не пройти. Ковток води цінувався, як золото. Війна в Афганістані дала відчути ціну життя, дружби, єдності, навчила цінувати відданість і братерство. Напевно, уже не буде так, щоб жити й про війну не згадувати. Як не крути, вона залишає слід, її неможливо забути. Ще досі мені сниться, як горіли небо та земля. Сниться, як наші хлопці у свої 18-20 років падали від куль одне в одного на очах. У найважчі хвилини в Афганістані виникали думки про те, що десь далеко існує мирне життя, у якому є мати, могла б бути дівчина, якій би подарував свою любов, а тут – тільки війна й смерть. Але спогади про рідну землю, батьків та мрії про створення власної родини додавали сил, давали надію на життя. Це допомогло вистояти.
У тій війні чоловік отримав контузію, був поранений. Наприкінці лютого 1984 року повернувся додому. А 1985-го одружився. Невдовзі в подружжя народився син. Плани були грандіозними, однак дружина раптово померла. Василь Васильович залишився з п’ятирічною дитиною на руках. Та сила волі, яка загартувалася в Афганістані, думка про те, що треба боротися й робити кожен день маленький крок уперед і мати мужність бути собою та бути впевненим у тому, що станеш щасливим, зробили свою справу. Наразі Василь Трихліб одружений, має двох синів і двох онуків, допомагає зіньківцям із ремонтом авто, за яким звертаються до «афганця», знаючи про його умілі руки. Усе це допомагає чоловікові не згадувати про ту страшну війну…
