Що маленьким зіньківцям дарували на День святого Миколая наприкінці ХХ століття
Незабаром до наших осель завітає День святого Миколая. І ніби спеціально до нього нещодавно на редакційну пошту надійшов лист від жительки Зінькова, із якого можна дізнатися, які подарунки отримували маленькі жителі нашого краю до такого великого свята. Наводимо цей уривок:
«Я прокинулась, у хаті тепло – у печі тріскотять дрова. Бабусі й дідуся в хаті немає. На грубі стоять дерев’яні ночви, накриті рушником. Там, замішане, підходить тісто. Сьогодні грубу не топили, топиться в печі. На столі стоїть начинка з капусти для пирогів, а з комори принесені форми для випікання хліба. Бабуся робитиме сьогодні хліб і пироги. Отже, завтра – свято? Треба швиденько це з’ясувати. Я нашвидкуруч вдяглася й вибігла надвір. Ще в сінях зрозуміла, що надворі мороз. Снігу було по пояс. Пес визирав із будки, гуси сиділи на снігу, засунувши дзьоби під крила. Я побігла по стежині, рівненько прочищеній дідусем, до хліва: раптом бабуся там, біля корови. І почула, як хтось наче стогне чи зойкує. Прислухалась. Стогін лунав із садка. Я, злякана, що з бабусею щось трапилося, бігла в садок, не боялась ні того сірого здоровенного гусака, ні морозу. Коли зойки стали голосніше, почала гукати бабусю. Вона обізвалася: «Я в погребі». «А чого Ви стогнали?», – питаю. «Ні, то я співаю», – відповіла бабуся. Вона дуже любила співати. «А що Ви робите?», – питаю. – «Там тісто вже підійшло». Бабуся, не перестаючи мугикати пісню, набирала буряки. «Завтра – свято», – говорить бабуся. – «Святого Миколая. Свято – святом, а худобку годувати треба буде». Я допомогла бабусі витягнути буряки й побігла в хату, радіючи, що завтра – День святого Миколая, адже в дідуся до свята завжди для мене був подарунок.
Дідусь і бабуся мої були з працьовитих, залюблених у рідну землю людей… Дідусь був дуже вмілим до пошиття. Міг зробити смушеву шапку (із хутра кроля, нутрії, куниці, лисиці або іншого), кожух, пальто або костюм. Шив дідусь будь-який одяг – і жіночий, і чоловічий. А бабуся робила взуття – чоботи та черевики. Із того й жили. Ще на хуторі, вони в сезон обробляли землю, а взимку, заготовивши коноплі, пряли, шили одяг та взуття, готові вироби обмінювали або продавали. Розповідала мені бабуся, що колись пололи город – співали, вишивали чи пряли з конопель – теж співали.
Зараз уже не пряли. Я лиш бачила, як робила бабуся з конопляного прядива (пеньки) зав’язки до мішків. А дідусь обшивав пів села. Дуже часто приходили односельці – замовляти одяг, на примірку. Ножна швейна машинка «Зінгер» зупинялась лише на свята. Я здогадувалася, що дідусь для мене точно щось пошив до Дня святого Миколая. Адже так було і торік, і позаторік – щороку протягом усього мого дитинства, доки він був живий. Звісно, що сьогодні подарунка я не дочекалася, як би не просила, бо День святого Миколая – завтра. І як я не допитувалась, що принесе мені Чудотворець, дідусь і бабуся знизували плечима, мовляв: «Звідки ж ми знаємо? Може, святий Миколай покладе тобі дубчика під подушку, як неслухняній дитині». Та дитяча цікавість узяла гору. Покопирсавшись у пам’яті, я згадала, що бачила коло печі обрізки білої тканини в дрібненьких червоних вишеньках. Навряд чи дідусь шитиме штани з такої тканини тому дядькові, що вчора приходив і робив замовлення. Крім того, на моїй улюбленій сукні – дірка. Ця сукня ще влітку врятувала мене від падіння з паркану. Я просто зачепилася нею за найвищу дошку та висіла так, доки мене не зняв дідусь. Із думкою про подарунок я й заснула. А вранці «святий Миколай» поклав мені під подушку найкращу в моєму житті та найдорожчу в усьому світі білу сукню в дрібненьких червоних вишеньках».
