Хустка – улюблений оберіг і окраса. Але не для штор
Хустка – це фізичний захист, адже вона береже голову, плечі людини від холоду, спеки, дощу й вітру. І водночас оберіг, адже віддавна вважалося, що він захищає жінку від зла. 2019 року в нашій країні почали вшановувати цей прадавній і де в чому містичний елемент національного вбрання. Поки що неофіційно. 7 грудня жінки різного віку та соціального статусу об’єднуються заради збереження українських традицій. Про деякі з тих, які панували на Зіньківщині, розповідає лист-спогад, який надійшов нещодавно до нас:
«Пам’ятаю, мені було років п’ять. У нашій хаті, де панувала чистота й затишок, у великій кімнаті під стіною стояла старезна скриня з кованими металевими защіпками. Там бабуся зберігала одяг, рушники та дуже багато хусток. Останні тоді коштували дорого. Та бабуся могла собі дозволити придбати будь-яку хустку, адже одягу не купувала, бо все вбрання їй шив дідусь. У скрині лежали найрізноманітніші хустки: різних кольорів, із гарнющими квітами й візерунками. Бабуся постійно ходила в хустці. Узимку – у шерстяній чи пуховій, а влітку бабусина хустка була білою з простенької тканини. На свята одягала найкращі хустки з китицями.
Бабуся була в селі коровайницею. Це жінка, яка виготовляє короваї на весілля. У нас у хаті часто збиралися коровайниці. Бабуся була найстаршою, і наша піч, збудована дідусем, гарно випікала. Місили тісто, співали пісень, ліпили шишки, пекли великий коровай комусь із односельців на весілля. І бабуся, і всі коровайниці ходили позапинані в хустки. Хусткою накривали й тісто, щоб підходило. Не можна тоді було в хаті голосно говорити, швидко ходити та, збав Боже, лаятися чи грюкати дверима, аби не сполохати тісто. На весіллі коровайниці теж були присутні, і мене бабуся брала з собою. Я бачила, що хустку пов’язували в нареченого на руці. А під час весілля нею покривали нареченій голову, знявши весільний вельон (по-сучасному фату – прим. ред.). Бабуся розповідала, що, коли вона йшла заміж, дарувала по хустці старостам, які прийшли її сватати, а давши згоду вийти за дідуся заміж, перев’язала нареченому хусткою руку. Після весілля бабуся вже не знімала хустку, адже заміжній жінці не слід було ходити з непокритою головою. Хустка, казала бабуся, супроводжувала людину протягом усього життя – від народження та хрестин до поховання та поминання. Нею обдаровували й кумів під час хрестин. Для жінки хустка була оберегом, бо захищала від навороту та злого ока. Власноруч вишитою хусткою дівчина перев’язувала хлопця, який ішов до війська, щоб легким був його шлях і швидшою дорога додому та щоб не забував на чужині про її кохання.
Так-от, коли мені було п’ять, я разом із батьками, дідусем і бабусею поїхала на новосілля до моєї тітки, найстаршої бабусі з дідусем дочки. Та отримала простору трикімнатну квартиру в багатоповерхівці. Там мені найбільше сподобалося велике вікно, від стелі аж до підлоги закрите білою мереживною занавіскою та білими шторами у великих червоних квітах, що гарними хвилями спадали донизу. Кілька днів погостювавши, ми поїхали додому й там я, підставивши стілець до бабусиної скрині, зацікавлено почала розглядати хустки. Поки бабуся та дідусь поралися по господарству, я часто бавилась, сидячи в тій скрині. А тоді, маючи багато вражень від поїздки, мала в ній дуже багато справ. У нас удома на вікнах були коротенькі, лише до підвіконня, білі накрохмалені фіранки. І мені здалося, що бабуся дуже зрадіє червоним великим квітам на тих фіранках, як раділа занавіскам у тітки у квартирі. Тож, узявши величезні дідусеві ножиці, я повирізала найгарніші квітки з бабусиних хусток і швиденько, аби зробити сюрприз, попришивала ті вирізки до фіранок. Уже стоячи в кутку, я зрозуміла, що бабуся все ж таки більше любить білі фіранки. І дуже любить хустки».
