A A A K K K
для людей із порушенням зору
Зіньківська громада
Полтавська область, Полтавський район

Поет для української вічності

Дата: 27.11.2021 09:00
Кількість переглядів: 150

(до 120-річчя від дня народження Михайла Ореста (Зерова)

                                             Всім народитися в своїй отчизні дано,

Та даром є одно: духово бути в ній.

Михайло Орест

«…з роду козацького, але доказующого дворянство»

Політичний в’язень комуністичного режиму, український поет другої хвилі еміграції, засновник і керівник інституту літератури в Мюнхені, перекладач, педагог Михайло Орест – Михайло Костьович Зеров народився 27 листопада 1901 року в м. Зіньків на Полтавщині. Був четвертим із семи дітей Костянтина Іраклійовича та Марії Яківни Зерових. Старший із них – поет, літературознавець, критик, полеміст, лідер київських неокласиків, перекладач, поліглот Микола Зеров (1890–1937) зазначав в одній з автобіографій: «Батько – учитель, потім  завідуючий городською школою, нарешті – у 1905 р. – інспектор народних шкіл; мати – з дрібного землевласницького роду Яреськів – з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».

Англійці справедливо кажуть: «Не треба виховувати дітей: вони однаково будуть схожі на вас. Виховуйтеся самі». Думається, що прислів’я точно прикладається до Костянтина Іраклійовича – людини глибокої, талановитої й самобутньої. Він закінчив Глухівський учительський інститут, чимало років викладав географію, математику, історію, а вже будучи на посаді інспектора, об’їжджав на велосипеді найвіддаленіші школи, відвідував молодих колег і навіть інколи проводив для них відкриті уроки. Товариш Миколи Зерова Максим Рильський переказував: «Ці одвідини завжди сприймалися як свято». Крім того, Костянтин Іраклійович глибоко знався на астрономії, часто розповідав про зоряне небо, а ще любив природу і навчив любити її своїх синів і дочок. У родинному архіві Зерових досі зберігається його рукопис – «Оповідання для дітей». То, мабуть, саме від нього в Миколи й Михайла – поетів і вчених-філологів таке піднесене оспівування – ледь не до обожнення – її краси і мудрості, розмаїття проявів та образів, а в Дмитра (1895–1971) та Костянтина (1899–1989) – самопосвятне служіння природничим наукам. Порушуючи хронологію, нагадаємо, що Дмитро Костянтинович Зеров став видатним ученим у галузі ботаніки, головно – систематики, флористики і філогенії спорових рослин, палеоботаніки та історії рослинності, академіком НАН УРСР та СРСР, очолював Інститут ботаніки Національної академії наук УРСР (1946–1963) й Українське ботанічне товариство; Костянтин Костянтинович (1899–1979) здобув фах гідробіолога, тривалий час обіймав посаду старшого наукового співробітника Інституту гідробіології НАН України, вивчав причини заростання штучних водосховищ Дніпровського каскаду. Наймолодший із братів Зерових – Георгій Костянтинович (1908–1956) як інженер спеціалізувався на фізико-хімічних технологіях обробки металевих конструкцій, працював на засекречених військових підприємствах, отримав лауреат Сталінської премії. Сестри Михайла Ореста теж здобули вищу освіту: Олена Костянтинівна (1903–1939) стала лікарем-стоматологом, а Валерія Костянтинівна (1912–1982) – провізром.

Зрозуміло, що інтелектуальні здібності, ерудованість, жага пізнання в Зерових – від батька, від ж матері, добре освіченої і начитаної, – чутливість до краси, любов до пісні й до мистецтва загалом. Утім вони обоє були яскравими й артистичними. А квітників кращих, ніж у Марії Яківни, не знайшлося в усьому Зінькові!

Про початкову й середню освіту Михайла Зерова знаємо мало. Та й загалом його доеміграційна біографія фрагментарна і затаєна.

Відомо, що юнаком він навчався в Київському інституті народної освіти 1924 року, відвідував заняття з літературознавчих дисциплін і засідання гуртка, які проводили Микола Зеров і Павло Филипович – відомі вчені, педагоги, митці-неокласики. На одинадцять років старший брат уже «був літературною – і не тільки літературною, – знаменитістю, бо на лекції гостромовного, дотепного, винятково ерудованого професора Київського університету Зерова збігалися студенти різних факультетів» (М. Слабошпицький). На той час вийшли його збірка поезій «Камена» (1924) та книга статей «До джерел» (1926), у «товстих» журналах публікувалися актуальні критичні студії, а в пресі та на популярних тоді зібраннях і диспутах обговорювалася зерівська концепція шляхів розвитку української літератури. А Михайло ще тільки здобував освіту, переймався навкололітературними проблемами, захоплювався неокласиками і щиро пишався, зізнаючись: «Так, він мій брат».

Ув’язнення, шантаж, тортури, заслання на «Біломорканал» : «Враз барви щастя гаснуть. У пітьмі квадрат вікна біліє. Чорні ґрати, В залізні двері. Тиша. Я – в тюрмі»

Закінчивши виш, Михайло Зеров учителював. Потроху й віршував, як пізніше сам згадував, «келійно», у шухляду, бо не сподівався на читацьке визнання. Перша літературна спроба – публікація перекладу з німецької кількох ранніх віршів Р.М.Рільке пройшла непоміченою: його сплутали зі старшим братом (М.Зеров!)…

А тим часом тоталітарна машина розганялася. 1930 року у сфабрикованій спецслужбами справі «Спілки визволення України» Миколу Зерова планували зробити лідером антирадянської організації разом із відомим істориком літератури Сергієм Єфремовим, проте достатніх доказів не отримали, тож притягли як свідка. Процес, інспірований із метою дискредитації національної наукової та церковної інтелігенції, відбувався в Харківському оперному театрі («Опера СВУ, музика ОГПУ»). Судили 45 керівників і «головних діячів» (академічних учених, викладачів, лікарів, митців), але щоразу ставили зайвий стілець – 46-й – для Миколи Зерова. Докази планували вибити з молодшого брата.

Уперше Михайла арештували влітку 1929 року. Упродовж дев’яти місяців у Лук’янівській в’язниці шантажем і тортурами вимагали обмовити Миколу. Він знайшов самурайський вихід: щоб убезпечити себе від зради і безчестя, спробував накласти на себе руки. Випадково залишився живий, був відправлений на заслання, а в червні 1938 р. арештований удруге. Цього разу Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Слідство велося кілька місяців. Саме тоді Михайло Зеров написав цей сонет:

Прекрасні дні, в минулім потонулі!

Ще образ ваш не стерся, не поблід:

Іду в ліси, де мій зостався слід,

І знов мені шумлять дерева чулі.

 

Я бачу блискавичний біг козулі,

Таємну папороть і тихий глід,

Суниць я бачу ароматний плід

І п’ю блаженним слухом клич зозулі...

 

Враз барви щастя гаснуть. У пітьмі

Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,

В залізні двері. Тиша. Я – в тюрмі.

 

О духи! Я не хочу тут конати,

Я – волі син. Порвіть погубну сіть!

Я плачу, я благаю, поможіть!

Михайла Зерова мали розстріляти, але справу переглянули й за звинуваченням у антирадянській агітації на три роки заслали на будівництво Біломорканалу.

 Він потрапив на волю в червні 1941-го. А далі – знову таємниці. Фраза з листа поетові й художнику Святославу Гординському («Відколи я в Вінниці (а став жити я в ній через гру обставин – після звільнення з вінницького табору полонених), я з психологічних причин ніяк не відважуся відвідати Київ») не цілком вияснює інформацію про те, що передувало появі Михайла Костянтиновича в цьому місті. Він міг потратити до концтабору і як ополченець (брати участь у зведенні оборонних споруд напередодні взяття нацистами столиці України), і як мобілізований військовослужбовець. Після звільнення поет оселився у Вінниці, де працював редактором місцевої газети, а за кілька місяців перебрався до Львова. Тут добре знали Миколу Зерова, тож ажіотаж, пов’язаний із його іменем, поширювався і на молодшого брата. Проте ймовірна публічність заважала Михайлові. Він усамітнився у квартирі вже згаданого Святослава Гординського і цілими днями писав, відтворюючи свої й Миколині вірші, – пам’ять бо мав феноменальну! Серед текстів були і кілька частин Вергілієвої «Енеїди», яку старший Зеров перекладав, – з латини теж по пам’яті, – на Соловках незадовго до розстрілу в 1937-му…

Через наближення радянських військ до Львова Михайло Зеров змушений був емігрувати на Захід: відчувши смак свободи, занурившись у любу працю, він уже не прагнув «"благ" більшовицької дійсності» (Л. Лиман). Неподалік словацького Зволена в оселю, де зупинився поет, увірвалися партизани. Із усього нехитрого скарбу найбільше їх привабили стоси паперу, який згодився б на цигарки: «Ребята! Папиросная бумага! – І власникові – постріл у чоло», – так описує цю драматичну історію поет Ігор Качуровський у сонеті «Пам’яті Михайла Ореста».

Він скоро, закривавлений, устане,

Він проживе ще дев’ятнадцять літ,

Не буде видко ні знаку від рани,

 

Та буде інший, незникомий, слід –

Як першу з наших справжніх «Енеїд»

На цигарки скрутили партизани…

Укотре Михайло Зеров вижив. У Бога були на нього плани…

На еміграції: творення самобутнього поетичного світу

Із 1944 року після перебування в таборах переміщених осіб він оселився в німецькому Авґсбурзі. Жив самотньо й відлюдно, на позір – аж занадто скромно, заробляючи на хліб переважно перекладами. Багато читав, спрагло поглинаючи непрочитане замолоду, цілком відповідаючи фамільному зерівському і «неокласичному» Миколиному «самоозначенню»: «Я знаю: ми тугі бібліофаги. І мудрість наша – шафа книжкова». І писав, писав…

Як для поета митець із псевдонімом Михайло Орест постав, може, пізнувато: 1942 року у львівському часописі «Нові дні» з’явився цикл віршів, перший із яких починався рядком «Радій, безконечний світе…». До речі, таке наймення, імовірно, узяв від материного прізвища Яресько. Прикметно, що вже в цій публікації постав найбільш упізнаваний, найголовніший образ Орестової лірики – ліс як місце сили, сакральний простір, посередник між небесним і земним вимірами буття.

За слушним зауваженням Наталії Віннікової, «образ лісу у митця стає субстратом не тільки матеріальних, а й духовних цінностей, передусім топосом його душі, визначником внутрішнього життя, конденсатом і синонімом творчості». «Гоїтель душі», «зелений храм», «бірюзовий дах», «кроткий король», «зелений край», святе місце, де ліричний герой підносить свої «німі молитви», зізнаючись: «Душі дерев близька душа моя». Природа – світ омріяної гармонії, духовних одкровень, благословенного спокою, мудрого миру й одвічної впорядкованості:

Поля і ліс – душі моєї дім.

Цвітуть на межах дрік і материнка –

І радісна мені нова сторінка

В Євангелії літа золотім.   

Злитися зі світом природи, слух нагострити «любов’ю, щоб мову високу збагнути», перетворитися «на благосне озеро» як «подобу омріяних днів», поринути «в безтрепетне небо», що віддзеркалюється в «мирному обличчі криниць», пізнати многомудру науку вікових дубів, близьких до правічного світового дерева – символічної моделі космосу (впорядкованого, мудрого, єдиного), перетворитися на сковородинівську «духовну людину» – ось мрія я-героя, котрий шукає прихистку від трагічного безголов’я сучасників, від тотального зла епохи. Світ природи (Космосу, ладу, добра) в Орестовій ліриці протистоїть хаосу, породженому людством. Оскільки люди є самі «життя будівничі», котрі будують світ із добра і зла, то «не потоп, не комета зловісна – Злочин людини несе нашій землі катаклізм». Абсолютне зло – тоталітарні держави, дві світові війни, знецінення людського життя й занепад культури, – ось спричинені самим людством апокаліптичні останні часи, пророком яких виступає у своїх віршах Михайло Орест. Проте у знесиленого Другою світовою війною людства є порятунок – свобода вибору добра:

З серця, людино, свого, з глибин його щонайглибших

Владаря світлого клич! В сяєві слав, молодий,

Зло із престолу він скине, покаже тобі, о людино,

Сонячне небо – і мир з ним процвіте на землі.

Із власного серця Михайло Орест видобув (по-сковородинівськи пізнав) рецепт щастя: самозаглиблена праця розуму, оригінальна творчість заради розвитку національної культури, відповідальність за збереження пам’яті і спадку великих українських митців. За майже два десятиліття він написав п’ять збірок самобутніх за змістом і довершених за формою віршів – «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), «Пізні вруна» (посмертна – 1965 року). Поет був упевнений у доцільності й важливості своєї літературної діяльності в еміграції, вважаючи її роботою «більше для майбутнього, ніж для теперішнього...», для «української вічності», бо вірив у нашу національну невмирущість і постання держави.

Михайло Орест багато і майстерно перекладав з англійської, іспанської, італійської  німецької, французької, португальської, польської та російської мов. Окремими збірками вийшли «Вибрані поезії С. Ґеорґе» (1952), «Р.М.Рільке, Г. фон Гофмансталь, М.Давтендай. Вибір поезій» (1953), «Антологія німецької поезії» (1954), «Антологія французької поезії» (1954), «Ш. Леконт де Ліль. Поезії» (1956), «Море і мушля. Антологія європейської поезії» (1959), «Сім німецьких новель» (1962). Причому, будучи людиною шляхетною і скромною, був абсолютно впевнений: «Студенти філологи будуть читати мої переклади з німецьких і французьких поетів».

Як редактор Михайло Орест підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, книгу «Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару» (1963).

Він рідко виступав на еміграційних МУРівских зібраннях, натомість, вперто і сміливо обстоюючи неокласичні погляди на літературу, заснував разом із Володимиром Державиним мистецьку групу «Світання», а потім у Мюнхені – Інститут літератури, який нині носить його ім’я.

Михайло Орест жив життям серця, виконуючи самозаповіт: «Живи в добрі, люби і не убий!». Більше мовчав, бо говорили його твори і справи.

Проте бувало й по-іншому. Тихий, зосереджений, здається, нетутешній Михайло Орест 1945 року надривно і голосно вибухнув листом «До всіх людей совісти в цілому світі» під псевдонімом М. Байдан. Він протестував проти посилення підступно-нахабної інформаційної кампанії радянської влади з дискредитації повоєнної української еміграції перед світовою спільнотою для створення атмосфери, «яка б полегшила примусове вивезення її з Німеччини до катівень Совєтського Союзу», тобто репатріації. Гостро виступивши проти звинувачень українців у співпраці з нацистами, поет сказав більше: власне, створив апологію свого народу, котрого не помічають на теренах Європи, бо не знають, тлумачачи як «підодиницю, яка входить до тіл польського та російського народів». Він прагнув, аби людство осягнуло велич «численного, самобутнього народу, який посідає свою культуру і тричі мав у своїй історії державну незалежність», аби усвідомило його трагедію – терзаного й нищеного двома імперіями. «Європо, ми є!» – читається між рядками. Тож у цьому разі поет не дослухався Горацієвого повчання: «В годину розпачу умій себе стримати…».

Кабінетна педантична Орестова робота з повернення із забуття в безсмертя постатей неокласиків – це теж дуже виразна позиція, точніше – подвиг у філософському чи теологічному сенсі. Як, до речі, і, на перший погляд, глуха оборона неокласичної традиції з її послідовним європеїзмом й елітарною естетикою від адептів національно-органічного стилю в емігрантських літературних колах після Другої світової:

Дві величини мистецтво формують: артизм і значливість

Внутрішня; їх осягнеш – створиш в мистецтві добу.

Але що пишеш ти в першім столітті чи то у двадцятім,

В суті із себе само важить найменше, повір!

Вічні образи й мотиви в поезії Михайла набули універсального й сучасного значення (герої античної і слов’янської міфології, християнська символіка, середньовічні образи, ренесансна естетика тощо), класичні жанрові форми, зокрема сонет, вирізнялися рафінованим мовним вивершенням.

«Я вернувся до тебе, отчизно моя…»

Михайло Орест не «втік від життя, замкнувшись у вежі зі слонової кістки, навпаки, він поспішав надолужити згаяне замолоду через вимушену духовну еміграцію, тому й відновлював із своєї чіпкої пам’яті вірші Миколи Зерова і власні, тому так багато писав нових поезій і перекладав українською європейських митців. Мав мету: «…Я не смію вмерти, поки видали всього написаного братом. Я давно вже запланував ще збірку його поетичних перекладів, але, коли навіть і вона буде видана, то тим робота не закінчиться. Для цього треба опинитися вдома і щоб та дома була очищена від більшовиків. Трудно, але не неможливо!» (з листа до Володимира Гординського).

Михайло Орест встиг чимало. Був не в тіні і не тінню брата, а голосом розстріляної, але безсмертної мистецької доби, виконавши обов’язок «супроти М. Зерова, міродатність постаті якого була і лишиться в нашій літературі епохальною» (післямова до збірки «Catalepton»), і перед новими поколіннями українських митців. Водночас мав високий талант і мужній голос, свою неповторну мову для творення самобутнього поетичного світу. І став поетом рівновеликим тим, чию пам’ять так віддано беріг.

Михайло Орест помер від інфаркту 12 березня 1963 року і був похований в Авґсбурзі. Він не боявся смерті, вважаючи її просто моментом відмикання «дверей вічності». І все у нього було, як у короткій, на чотири рядки, епітафії про ряд найголовніших речей, які дають життю «високий зміст і лад, а їх утрата є бездолля і трутизна. Мир, мудрість і любов, молитва і отчизна», крім рідного краю. Поет і тужив за ним, і мріяв про «щастя його далечінь», і вірив, що «Держава слова» (прихисток українства в культурі, у мові) стане колись «Державою чину»…

1994 року прах Михайла Ореста був перепохований у Києві на Байковому кладовищі – у могилі брата Дмитра.

Та головне – поет в Україні словом і духом: «Я вернувся до тебе, отчизно моя…».

Віта Сарапин,

кандидат філологічних наук,

доцент Полтавського університету економіки і торгівлі


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь