Поети літературно-мистецького об'єднання Зіньківщини "Свічадо"
Крокує по землі осінній дивосвіт… То плаче рясними зливами, то щедро сміється сонцем, граючись золотим промінням… Саме час для роздумів про прожите й пережите, здійснене й незбутнє, вічне й скороминуще.
Нікуди не втечеш від таких роздумів, читаючи поетичні перлини від члена Національної спілки письменників України, члена літературно-мистецького об’єднання Зіньківщини «Свічадо» Тетяни Кльокти. Ця жінка й сама, як осінь – красива не тільки вродою, а й мудрістю душі. В поетичних рядках майстрині слова розсипано скільки життєвого досвіду, помноженого на ніжність жіночого чуття, що вони хвилюють душу до щему. Нехай у ці прохолодні осінні дні глибоке слово Тетяни Кльокти торкнеться кожного серця теплим промінчиком літа…
Вишивала хрестиком доля…
Вишивала хрестиком доля…
Скільки тих хрестів вздовж дороги,
Вздовж усього ратного поля
До святого Дня Перемоги!
Не жаліла доля солдата,
Бо не вмів ховатись за спини.
А своє терпіння й завзяття
Передав і доньці, і сину.
Плачуть матері, крячуть круки…
Що ж ти так наплутала, доле?
Скільки ненароджених внуків
Не виходять з нами у поле!
Не складають пісні чи вірша,
Не лікують рани народні!
З ними ми були б ще мудріші.
З ними мали б краще сьогодні.
Теплий травень небо колише…
Не забуде людство ніколи,
Як до крику зранену тишу
Вишивала хрестиком доля.
Дорога додому
Дорога бігла, повзла і лізла –
Брудна, горбата, стара, запізня –
До того краю, де світ родився,
Де перший ранок росою вмився,
Де вишня – мама і клен – мов тато,
Де безліч згадок і снів багато.
А там… Нірвана? Ні, просто пустка:
Життя уривки, нещастя згустки,
Старезний цвинтар, могили-хати.
Уже не стане під вишню мати,
Бо вишня всохла, а мама-зірка
Над нею плаче ночами гірко.
Садок з туману корчами світить…
Дитячі згадки, куди вас діти?
Нехай заблудять в сухім травищі,
У бездоріжжі, у багновищі.
Нехай дорога, що їх вестиме,
Вогнем болотним згорить без диму.
… Вечірнє місто вогні колише,
А в снах зринає село колишнє.
Все народжується з любові. Так і вірші Ганни Яремко-Запорожець – краплини любові, ніжності, смутку й безмір душевного тепла, що сховалося за словами… Творчість Ганни Василівни, чи поетична, чи прозова, відлунює красою людських почуттів, пахне свіжістю поля, квітне барвами рідного краю… Її документальні повісті «Полин», «Диво квітучої яблуні» та «Мелодія долі»назавжди зберегли для нащадків історію великого роду, заснованого на засадах щирої любові, невсипущої праці, незламної віри в майбутнє.
Пропонуємо читачам пройтися вулицями Зінькова разом із героями повісті «Мелодія долі».
Намистинка любові до міста, що стало рідним
Людина починає свій життєвий шлях у краю батьків. Туди душа буде линути в спогадах до кінця життя. Але є на землі також місце, де вона пускає коріння своєю працею, своєю долею. Для Валерія Васильовича та Галини Василівни таким місцем на землі стало місто Зіньків. Тут відбулося їхнє професійне зростання, тут повною чашею любові постав їхній новий дім, тут зростали діти і внуки… Будинки донькам приїжджав будувати батько Василь Павлович, залишивши свій почерк роботи і в Зінькові.
Місто – це перш за все люди. Приємно йти вулицями, зустрічати знайомих, перекидатися з ними добрим слівцем чи й спинятися на коротку розмову. Місто – це краса росяних ранків, які милують око і зачаровують ароматами різноманітних квітів, це бажання крадькома зазирнути через низенький паркан і побачити рукотворне мистецтво господарів, які поміж трудовими буднями вміють творити красу з квітів і стежок, що дихають життям…
Зіньків став їхнім містом, містом життя і радості, тривоги й надії. Центр його займали адміністративні будинки, банки, магазини. Пізніше з’явилися різні кіоски, де дрібні підприємці торгували ручками, батарейками, іграшками, продуктами. Символом минулих епох височать будинки купця Воздвиженка, який залишив добрий слід на землі як будівничий міста. Не даремно сьогодні центральна вулиця Зінькова носить його м.’я – Воздвиженська.
Ще й досі шумлять кронами дуби-велетні, які в минулому столітті садили комунари. І вулиця раніше звалася Комунарська. Тепер - Соборності. Щоранку вона наповнюється дзвінкими дитячими голосами, бо сотні дітей поспішають до школи. А з усіх вуличок і провулків виринає людський потік, несучись в різні кінці міста, щоб заповнити собою підприємства та установи, щоб розбудити трудове життя. на жаль, мало зараз функціонує підприємств. А раніше цілі гурти працівників поспішали до заводів – комбікормового, асфальтного, цегельного, військового, консервного…
Тут кожен куточок навіює теплів спогади про пережите. Кожна місцина дихає спогадом любові, родинного затишку, професійного зростання, спортивного успіху, дружньої підтримки, щасливого життя… Буває, в чужій дитині бачиш дитинство власних дітей та онуків. І так хочеться повернутися в незабутні миттєвості доброї долі.
Місто ховає в собі тисячі таких доль. Воно єднає людей в одну велику родину, даючи їм наснагу для праці, натхнення для творчості, зустрічі для спілкування. Воно живе, дихає людськими потоками і дивиться у майбутнє веселими очима світлофорів…
Ганна Литовець-Гайдаш,
член полтавської спілки літераторів,
голова літературно-мистецького
об’єднання Зіньківщини «Свічадо»
