A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Зіньківська громада
Полтавська область, Полтавський район

Михайло Дубина: «Життєве кредо – допомагати людям»

Дата: 14.10.2021 10:00
Кількість переглядів: 200

14 жовтня, у світлий День Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва, ми відзначаємо ще й День захисників та захисниць України. Напередодні цих величних свят ми поспілкувалися з воїном, котрий стояв на захисті нашої держави, нас із вами, «кіборгом», волонтером, людиною, життєве кредо якої: «Допомагати людям!», Михайлом Дубиною.

– Михайле Вікторовичу, як Ви потрапили в зону АТО?

– У 2014 році, на початку березня, я почув від хлопців, що в зону антитерористичної операції набирають добровольців. 8 березня пішов у військкомат, а потім одразу в АТО.

– Відразу в Донецький аеропорт?

– Ні. Спочатку в нас був Маріупольський напрямок, потім Дебальцеве, а вже в серпні ми потрапили в Донецький аеропорт.

– Чи були там земляки з Полтавщини?

– Чесно, не знаю. Туди йшли добровольці. Хлопців було багато: і «Правий сектор», і 74-та бригада, один боєць був із 3-го полку спецназу. Можливо, там були й мої земляки.

– Підтримуєте зв’язок із кимось?

– Так, звісно. Із 70% хлопців, із якими я брав участь у бойових діях, до цього часу підтримую тісний зв’язок.

– Ви потрапили в зону АТО, коли «кіборгами» захисників Донецького аеропорту вже назвали чи до того?

– Про те, що нас називають «кіборгами», ми дізналися зі ЗМІ після того, як там пробули кілька тижнів.

– Як ставитися до такої назви – «кіборг»?

– Скептично. Ми – звичайні люди, які хотіли там бути не заради пафосу.

– Що було найскладнішим?

– Найскладніше – відсутність патріотизму в земляків. На війні складного нічого немає. Є наказ командира, який ти мусиш виконувати. Тому найскладніше для мене на той час було приїхати на ротацію додому й почути від земляків, що їм байдужа війна на сході.

– Чого тоді хотілося найбільше?

– Щоб не гинули наші хлопці та швидше закінчилася війна.

– А про родину думали?

– Ні. Чим більше думаєш про родину, тим швидше можеш потрапити під кулю або під міну.

– Що допомагало не здаватися?

– Коли ми були в Краматорську, у штабі АТО, туди прийшли дитячі листи й малюнки. Там мені до рук потрапив лист 9-класниці з Миколаївської області, у якому було написано: «Привіт, Міша!». Також у конверті лежав малюнок, який мені ніби давав своєрідну «броню», захист. Цей лист я бережу й до цього часу.

– Як сталося, що Вас поранили?

– 29 січня (за два дні до поранення) мій колишній командир роти вступив із хлопцями на пост ЛРС (найближча точка Донецького аеропорту). Цього ж дня близько дев’ятої години виходить хтось по рації та запитує: «Скільки в тебе «олівців»?». Цього не можна було говорити. Хтось зі штабників відповів: «Та в нього 16». До цього сепаратисти боялися підійти до ЛРС, але після розмови по рації пішов сильний напад. Було 100 чоловік сепаратистів та 16 наших. У той же час до мене приходить мій завком роти й запитує, чи буду я їхати у відпустку (тричі до цього я її пропускав). Я кажу: «Ні, я залишаюся». Десь о десятій годині по рації почув, що потрібно їхати до ЛРС. Ми «залетіли» туди одним БТР. Нас було четверо. Більше ніхто не виявив бажання їхати. Головним завданням було забрати поранених і залишитися там хоча б на добу. Як виявилося, із 16 хлопців 13 мали поранення. Аби їх вивести з вежі, де були, нам довелося закидати димовими гранатами місцевість. Дорогою назад просто перед нашим БТР упала міна, ударною хвилею мене скинуло на асфальт. Ми продовжували стрільбу. Те, що поранений, я зрозумів уже на БТР, коли туди мене затягли хлопці.

– Тяжке поранення під Донецьким аеропортом і звільнення з армії… Вам довелося збирати чималі кошти на операцію, аби врятувати ногу. Хтось допоміг у скрутну хвилину?

– До звільнення з армії мене лікували за державні кошти, а потім підтримували ті, кого взагалі не знав. Я був вражений, що люди відгукнулися на сюжет, який був знятий телеканалом «1+1». Завдяки всім небайдужим вдалося зібрати необхідну суму та прооперувати мене.

– Як рідні поставилися до Вашого поранення?

– Батьки не знали взагалі, що я на війні. Дізналися випадково від поліції. Про поранення мати почула через два тижні.

– Яким планували своє життя? Чи хотіли до початку війни бути волонтером?

– До війни я був приватним підприємцем. Частину коштів ми надсилали Товариству Червоного Хреста в Одесу. Після поранення, коли в реанімації прийшов до тями, але не відчував ані рук, ані ніг, мені вставили ручку в пальці й сказали, щоб я розписався. Перед очима тримали документ, де йшлося про те, що 100 тис. грн зібрано мені на операцію. Це дуже запало в мою душу, і я подумав: «Якщо мені допомогли звичайні люди, то чому б мені не допомагати звичайним людям?». Саме там і зародилася думка про волонтерство.

– Які виклики постають у цій діяльності?

– Найбільше мене обурюють людські слова: «Мені повинні…». Прикро за земляків, які так вважають. Потрібно не забувати про те, що всі ми – під Богом. Сьогодні допомога потрібна комусь, а завтра – тобі самому. Варто замислитись над цим.

– Чи існує взаєморозуміння між волонтерами різних організацій?

– У Зінькові – ні, а поза межами нашого міста – так. Співпрацюю з благодійними фондами. Найбільша сума, яку вдалося зібрати нашій команді, – 1,5 млн грн (два роки тому), найменша – 100 тис. грн.

– Що найяскравіше запам’яталося за ці роки волонтерської діяльності?

– Вдячність людей. У січні цього року ми закінчили один проєкт. В Україні нараховується 1600 дітей, які мають генетичне захворювання – муковісцидоз (ураження легенів). Людина з тим живе максимум до 30 років. Українські ліки цим дітям не підходять. Півтора роки тому до мене звернулася людина з Товариства Червоного Хреста з проханням допомогти одній родині з Одеської області зібрати кошти для того, щоб у Ізраїлі провести діагностику та розпочати лікування. Потрібно було 500 тис. грн. Максимальний термін – місяць. Кошти знайшли, через півроку дитина повернулася й постало питання лікування в Україні. Закордонні ліки на місяць лікування одному такому маленькому пацієнтові коштують 30 тис. грн. Допомогу та надійну підтримку нам вдалося знайти в народного депутата України Олега Кулініча. Завдяки Олегові Івановичу для 1600 дітей України тепер такі ліки (закордонного виробництва) безкоштовні.

– Якої допомоги потребують найбільше бійці?

– Завжди по-різному: оптичні приціли, прилади нічного бачення, дизельні генератори, акумулятори, тосол, запчастини, цепи на бензопили, узимку – теплі речі (рукавиці, шкарпетки). Є люди, які говорять: «Вони на передовій отримують по 20 тис. грн зарплатні, тож нехай усе це куплять собі самостійно!». Таким людям хочеться сказати: «Візьміть 20 тис. грн і йдіть на передову». Але коли ми їдемо до наших захисників, то беремо ще різні смаколики, які збирати нам допомагають директор Колегіуму мистецтв в Опішні Людмила Овчаренко та її заступниця Наталія Матвійчук.

– Чи вчасно вдається зібрати необхідні речі, гроші?

– Ні. Ми завжди запізнюємося, адже все «впирається» в кошти. Коли є фінанси, усе можна замовити швидко. Траплялися навіть ситуації, коли не вистачало певних коштів і я розумів, що не зможу їх знайти найближчим часом, тоді докладав зі своєї пенсії.

– Чи немає розчарування у волонтерській роботі, волонтерському русі, просто втоми?

– Втома – від людей. Коли говорять, що те, чим я займаюся, – усе дарма, непотрібне.

– Як родина ставиться до справи, якою Ви займаєтесь?

– Мене всі підтримують і розуміють. Раніше я засинав під канонаду гранат, мін, кулеметні черги тощо. Щоночі снилися трупи й крики… Це друга моя війна. Перша була в Дагестані 2000 року. Усе змішалося в купу. Міг не спати тижнями. Але коли почав робити добру справу, для людей, сни зникли. Нічого не сниться. Не можу й дня нічого не робити. Це своєрідний наркотик.

– Чи вдається знаходити час і на волонтерство, і на себе? Чим займаєтесь іще, окрім добрих справ?

– Так, звісно. У минулому я – байкер, а зараз допомагаю дружині шити одяг. Надаю допомогу також удома по господарству. Люблю риболовлю, де для мене головне не риба, а змога побути наодинці з природою.

– Чи плануєте займатися волонтерством і надалі?

– До кінця свого життя! Доки я буду живий, завжди підтримуватиму людей, шукатиму кошти, допомагатиму. Напевно, це моє покликання.

– Як родина ставиться до Ваших поїздок у зону АТО?

– Дружина боїться, батьки взагалі не знають. Вони дізнаються про те, що я кудись їздив, з інтернет-джерел.

– 14 жовтня – День захисників і захисниць України. Що б Ви побажали бійцям, які нині на сході нашої держави, тим, хто вже повернувся, волонтерам?

– Тим, хто на передовій, – триматися, не слухати того, що говорять ЗМІ. Ми їх завжди підтримаємо та допоможемо. Тим, хто повернувся назад, додому, – прохання не «спиватися», а зайнятися чимось корисним для соціуму, не забувати, для чого воювали, обрати справу до душі. Волонтерам – терпіння.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь