Два кольори життя
Правду говорять: «Щастя буває різним», та й багатство теж…
Коли на свята збираються рідні, душа у Хоменко Ганни Каністратівни тішиться, відчуває себе по-справжньому багатою.
Хай квітне родина – три доньки, семеро онуків, десятеро правнуків, двоє праправнуків. Нехай линуть спогади про життя, в якому переплелися любов та журба, мов два кольори на вишитих рушниках.
Народилася Ганна Каністратівна в сім’ї, де було четверо діток. Ще й двох років не було, коли прийшов голодний 33. Дякувати Богу, вижили всі – в обійсті була корова.
Подвір’я, в якому мешкали, знаходилося поряд зі школою. З її спогадів:
«Посідаємо було я, мала Галя, з братом на воротях, та й спостерігаємо, а школярі вибіжать на шкільне подвір’я, граються у “Кота та миші” – цікаво. Плаче мала Галя, до школи проситься. Пішов батько до директора Петра Кириловича:
- Візьміть дитину, хай ходить до школи, хоч за віком ще маленька…»
Так і пішла дівчинка на рік раніше та тільки 3 класи й закінчила… Мережиться чорна нитка – війна…
Батько ще навесні 41-го був призваний на перепідготовку в Чупахівку, звідти на фронт відправили, на жаль, додому вже не повернувся. Тільки звістка залишилася «Зниклий безвісти».
Біда сама не ходить. При бойових діях з фашистськими загарбниками згоріла хата. Залишилася вдова з малими дітками без житла. Навчатися не було змоги – треба працювати. З 12 років збирали овочі на колгоспній городині – важкі відра для малої дитини.
Знову голодний 47. Доводилося працювати за “заколоту”, що готували в колгоспі. Потім різна робота траплялася: на току, на фермі, навіть дорогу до Опішні висипали біля Ясенового.
Жалкує тільки Ганна Каністратівна, що не записали цю важку працю підліткового віку в трудовий стаж.
Вийшла заміж у рідному селі. Тут би червоній нитці мережиться та чомусь чорна вплутується. Народилися дівчатка. Складно було малечу підіймати. Дитинці два місяці, а вже на роботу кличуть та не просто кличуть, а змушують немовля до ясел віддавати, а матері буряки йти cапати у далеке поле. Тоді всім нелегко було. Та незважаючи на всі перешкоди долі, виросли дівчата, ніхто поганого слова не скаже – привітні та уважні, багато добрих справ робили для людей .
Захотілося Ганні навчитися одяг шити. Навчалася дві зими – до знаної швачки ходила ремесло опановувати. Учениця здібна та старанна – виконувала потім замовлення для односельчан і рідних довгі роки якісно, із задоволенням.
Все життя жінка захоплювалася вишивкою. Вишивати стала Ганна Каністратівна вже коли на заслужений відпочинок вийшла. Улюблене заняття захоплювало навіть ночами. Дарувала свої вироби рідним і друзям. Роз’їхалися вишивки з Власівки далеко по світу.
«А рушників скільки вишила, що мабуть ними дорогу аж до Києва можна вислати», - говорить жінка.
Квітнуть рушники, наволочки, простині в оселях дочок, онуків та правнуків.
А ще й зараз кохається бабуся у квітах. Сама доглядає за квітниками: висіває насіння, поливає, прополює – нікому не дозволяє, хоч доньки провідують кожного дня.
Просить в Бога та вже не за себе – за всю рідню, щоб в мирі жили, бо як то страшно, коли війна; за здоров’я – щоб віруси здолали.
Подивиться улюблені передачі по телебаченню, почитає пресу, поспілкується з рідними, подругами по телефону та й до роботи, бо влітку багато справ: ось цибулька просихає на зиму, а тут сушаться яблучка – треба встигнути заготувати на смачний узвар для всієї родини.
Літо спливає, вже й незабаром насіння квітів збирати.
«Чи ж доведеться на наступний рік висівати? – турбується жінка.
Ганно Каністратівно, дай Боже Вам ще багато весен зустрічати, плекати квіти та тішитися великою родиною. Хай мережиться червона нитка долі. З роси й води Вам!
Бібліотекар Власівської бібліотеки філії
Ольга Хоменко
